#досічекаю: Суспільне запустило марафон репортажів про зволікання держави з ідентифікацією загиблих

У реєстр зниклих безвісти станом на липень внесли імена понад 24 тисячі українців. Частину з них уже знайшли — живими у російському полоні. Інших або досі шукають, або вже відомо, що вони загинули внаслідок російської агресії. Розслідувачі Суспільного шість місяців досліджували процес пошуку та ідентифікації тих, хто загинув. Фільм «Черга на прощання» показав проблеми, з якими стикаються тисячі українських родин: хто відповідальний за пошук їхніх рідних на полі бою чи в полоні, збір ДНК-зразків у родичів, проведення ідентифікації решток. Чи все зробила держава, щоб скоротити болісний час очікування родин на можливість попрощатися? Прем’єра розслідування відбулась на ютуб-каналі Суспільне Новини 31 серпня та в етері телемарафону «Єдині новини #UAразом» 5 вересня.

Разом з виходом розслідування «Черга на прощання» Суспільне вирішило запустити серію репортажів з гештегом #досічекаю. Вперше цей гештег розмістили на листівках, які отримали гості на допрем’єрному показі фільму 30 серпня у Києві, в кінотеатрі «Жовтень». 

Читайте також: У Києві провели допрем’єрний показ розслідування «Черга на прощання»

На початку фільму згадується, що «їх тисячі — тих, чия дорога з-під завалу, з окупації, з підвалу або поля бою до гідного прощання займає довгі місяці, які переростають у роки». Місцеві журналісти Суспільного відзняли історії в різних регіонах України, щоб показати, що проблема пошуку та ідентифікації загиблих від війни виходить далеко за межі урядових кабінетів.

Жителька Щербанівської громади Полтавської області Юлія Горіздра вже рік і три місяці чекає на відомості про свого сина. Ще в травні минулого року жінка здала свої аналізи ДНК, однак й досі не може отримати підтвердження про його загибель. Побратими загиблого повідомили Юлі, що бачили як снаряд прилетів у бліндаж її сина, але тіла звідти так ніхто й не забрав. 

18-річний Владислав Крупенко з Одещини загинув 4 липня цього року. Його тіло пролежало два тижні на полі бою. Сестри загиблого змогли підтвердити особу свого брата, однак і досі не можуть забрати його з моргу. За законами України сім’я має здати ДНК-аналіз, щоб на генетичному рівні провести ідентифікацію, тільки після якої зможуть поховати Владислава. Наразі вже йде другий місяць, як сім’я Крупенків чекає своєї черги на прощання з полеглим.

Представниця уповноваженого з питань зниклих безвісти у Хмельницькій області, Наталя Дзекар, розповіла, що кілька сотень родин з Хмельниччини чекає на ДНК-ідентифікацію решток своїх рідних. Найкоротший термін за який їм вдавалося провести експертизу — 2 місяці, найдовша триває ще з березня минулого року.

Понад рік Марія Паскар з Буковини чекає на ідентифікацію тіла свого загиблого брата. Донедавна Ярослав Мандрик вважався зниклим безвісти. Однак ДНК-зразок Марії збігся з тілом загиблого військового у київському моргу. Втім, аби дати точні результати, узяли ДНК-тест у ще одного з родичів. На результати сказали чекати близько пів року.

Олена Михайлова з Дніпра понад рік шукає свого чоловіка Владислава, котрий зник безвісти у березні 2022 року поблизу Волновахи. Через місяць після того, як з ним обірвався зв’язок, Олена отримала дзвінок із номера свого чоловіка, однак по ту сторону слухавки був інший. Невідомий запевнив, що поховав тіла двох українських військових в окупації та переховує їх документи. Однак Олена досі не полишає надії знайти свого чоловіка живим. 

22-річний азовець Володимир з Черкащини на позивний «Ходор» був захисником Маріуполя. Привітання з Днем матері та вибачення — це останні слова, які Володимир написав своїй мамі 8 травня 2022 року. Снайперська група, до якої входив Володимир, знаходилась в епіцентрі авіаудару по одному з бункерів «Азовсталі» 9 травня. Перші тіла загиблих на «Азовсталі» вивезли з Маріуполя ще в червні. Однак сім’я Ходаківських досі не може дочекатися решток свого сина.

Микола Резниченко з Миколаївщини став військовослужбовцем 36-ї окремої бригади морської піхоти у віці 68 років. Він загинув 9 березня від куль снайпера. Командир роти повідомив дружині загиблого, що тіло чоловіка вивезли у Покровськ, втім згодом зʼясувалось — тіло так і залишилось в Іванівці на Донеччині. Нині населений пункт окупований. Довідку про смерть вдова отримала 31 березня 23 року — через рік після загибелі Миколи, але поховати чоловіка Людмила Резниченко й досі не може.

Наразі міжнародна організація, яка могла б пришвидшити процес пошуку та ідентифікації загиблих — Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти очікує на рішення українського уряду про співпрацю. Однак наші чиновники зволікають з рішенням, поки рідні та близькі загиблих плекають у собі надію поховати загиблих. Розповісти свою історію очікування на прощання з рідними можна у соцмережах з гештегом #досічекаю.

Суспільне Мовлення — незалежна медіакомпанія з потужним охопленням на всіх платформах: телеканали Перший, Суспільне Новини, Суспільне Культура, Суспільне Спорт та національна мережа місцевих каналів; радіостанції Українське Радіо, Радіо Промінь, Радіо Культура, Радіоточка. Лише перевірені новини читайте на сайті suspilne.media, на національних і місцевих діджитал-платформах. Ми мовимо мовами нацспільнот, представляємо Україну на Євробаченні, розвиваємо дитячий ресурс «Бробакс», навчаємо медіаспільноту в Академії Суспільного Мовлення. Захищаємо свободи в Україні.